Всі відвідувачі зупиняються лише біля твоєї картини

Ольга Собченко в Бельгії малювала війну

Картина про війну черкаської студентки 18-річної Ольги Собченко стала найгучнішою подією міжнародного конкурсу, який проходив у столиці Бельгії Брюсселі. Оля навчається на другому курсі факультету соціальної роботи і мистецтва місцевого університету.

– Від кожної країни можна було заявляти двох учасників, – розповідає. Розмовляємо з нею в кав’ярні поблизу головного корпусу Черкаського Національного університету. Оля замовляє чорний чай без цукру. – Конкурс був присвячений ювілею Першої світової війни. Сто років від її закінчення відзначатимуть цього року. Найбільші бої сталися саме на території Бельгії. Тут, біля міста Іпр вперше застосували отруйний газ, названий згодом іпритом. Тут канадський офіцер Джон Макрей написав свого знаменитого вірша «У полях Фландрії». Задумка організаторів була такою: у 2018 році вони запрошують 18-річних молодих людей із тих країн, які брали участь у війні, щоби вони створили якусь мистецьку річ присвячену військовій тематиці. Батькові друзі-ветерани запропонували поїхати мені. Був іще один хлопець, але він відмовився. Тому Україну представляла лише я.

Оля каже, що хист до малювання в неї від матері й баби.

– Особливих талантів у мене немає, – розповідає. – У школі рідного Корсуня-Шевченківського вчилася так собі. Зате всю душу вкладала в малювання. Ще з раннього дитинства мама відзначала, що коли беруся малювати – непогано поєдную кольори. Мама теж гарно малює. Колись давно вона теж училася. Але її батьки розлучалися. Мама покинула навчання й пішла працювати. Хист нам передався від бабусі – вона була дуже гарною швачкою. Усі ми: бабуся, мама і я – шульги. У шкільні роки я пішла на гурток малювання. Все було би добре, якби в 12 років мою роботу не відправили на конкурс у Черкаси. Звідти прийшла відповідь:

– Дитина так малювати не може!

До участі мене не допустили. Це стало страшним ударом. Я розплакалася і покинула малювання. Повернулася за два роки. Відтоді конкурсів боялася страшенно. Лише два-три рази давала роботу на якусь міську виставку. Одного разу посіла там лише третє місце. Це все впливало на мою самооцінку. Сама собі була найбільшим критиком.

Якось я поїхала з батьками до Польщі. У Гданську натрапила на виставку картин польського Здзіслава Бексінського. Була вражена. Його містичні картини западають у душу. Дивишся, й не розумієш, що тут відбувається. Кажуть, він почав малювати раніше аніж навчився ходити.

У Бельгію прилетіла без особливих сподівань. Нас поселили в готелі. За всіх учасників заплатила їхня країна. Лише я прилетіла коштом батьків. Організатори дуже здивувалися. Обіцяли компенсувати витрати, але досі нічого не прислали. Змагалися в кількох номінаціях – журналісти писали репортажі, режисери знімали фільми, художники малювали картини. Кожному дали дві доби на підготовку. Я думала зобразити ангела-Україну. Ангел втомився воювати. Важкий меч випадає з його рук. Він бореться із останніх сил. Десь за 10 годин до завершення зрозуміла, що мені бракує часу. Тому вирішила написати руки. Одну чоловічу, яку тримають дві жіночі. Чоловіча рука тендітна й тонка. Видно, що вона належить піаністу, який у важкі часи для батьківщини пішов на війну. Тепер рука в саднах, бо війна – важка робота. Жіночі руки огортають чоловічу. Жінка радіє, що дочекалася коханого із війни. Щоби уявити таку ситуацію мені не треба було напружуватися. Мій батько був на Майдані. Його жорстоко побили беркутівці. Три дні ми не мали із ним жодного зв’язку. Здавалося, що мама посивіє. Після Майдану батько пішов добровольцем на війну. Звільняв Маріуполь, воював за Станицю Луганську, Широкине. Це були страшні дні. Ми боялися телефонних дзвінків. Все уявляли, що ось зателефонують і скажуть, що тато загинув.

Оля відставляє в бік чашку з чаєм.

– Тренер глянула на мою роботу й сказала: «А чого таке депресивне все? Нам би хотілося більше оптимізму». Мою роботу вирішили виставити ледь не на ганку. Мовляв, виставка почнеться з песимізму, а закінчиться світлими, життєрадісними картинами. Місце було вибране вкрай невдало. Світило сонце й картина блищала. Треба було відійти на кілька метрів, щоби розгледіти її. Я теж особливих надій не мала. Забилася в куточок, не ходила й не дивилася. Аж раптом мені кажуть:

– Твоя картина справила враження! Всі відвідувачі зупиняються біля неї й обговорюють лише її.

Я пішла глянути. Бачу всі, хто приходить, роздивляються мою картину. Ні сонце, ні невдале місце їх не спиняють. А повз оптимістичні картини просто проходять. Це було дуже приємно. Ніби хтось компенсував мені біль від дитячих невдач. Повернулася немов на крилах.

Зараз особливих мрій не маю. Хочу вивчитися на художника. Пробую творити з фотоапаратом. В майбутньому хотіла би малювати анімаційні ігри для користувачів інтернету.