«Я підібрався ближче до борту й стрибнув із 20-метрової висоти»

Федір Іщенко врятувався під час трагедії на лінкорі

90-річний Федір Іщенко із села Станіславчик Шполянського району 4 роки прослужив на лінкорі «Новоросійськ». 29 жовтня 1955 року на рейді Севастополя корабель було знищено вибухом величезної сили. Загинуло 614 людей. Причини досі не з’ясовано. Фахівці схиляються до версії, що лінкор підірвали італійські диверсанти на чолі з Валеріо Боргезе.

Хата Федора Іщенка неподалік від дерев’яного хреста, що стоїть при в’їзді в село. У дворі господарює донька Ольга.

– Чекайте, я зараз прив’яжу собаку, – каже. Бере на руки чорного Жука й несе за хату. – Батько саме поїв і ліг відпочити.

Федір Іванович піднімається з ліжка. Донька Марина знімає з його голови в’язану шапку, щоби краще чув.

– Я народився в 1928 році в селянській родині. Батьки мали шестеро дітей – трьох доньок і трьох синів. Зараз нікого вже нема – один я лишився. Довго живу, бо ніколи нічого близько до серця не брав. Голодовку тридцять третього року добре помню. Біля нашої хати була колгоспна кухня, то ми бігали туди красти їжу. У батьків ще корова була, але мусили дорізати. На війну я не попав, бо мав 13 років. Першого німця побачив у 1941 році. Їхав підводою із поліцаєм. Ми пасли корів на полі. Щось нас хлопчаків насмішило, а німець подумав, що то ми з нього сміємося. Наказав поліцаю усіх вишикувати. Підходив до кожного і бив нагайкою по плечі. Увесь удар припадав на спину. Щоби дуже боляче було, то я не скажу. Просто образливо, бо нізащо побили. Гришка Сивак був малого росту, то його пожаліли, а ми спробували німецької нагайки, – посміхається. – У Німеччину остарбайтером мене теж не взяли бо до 1928 року народження черга не дійшла. А сестра Марія там горбатилася кілька років.

– У 1946 році мали забрати до війська, але я поступив у фабрично-заводське училище й працював на залізниці в станції Шевченка. Призвали мене аж у 1951 році, коли мої однолітки вже йшли на демобілізацію. Потрапив на Чорноморський флот. Тоді на флоті служили 5 років. Починав на старезному лінкорі «Севастополь», а через рік перевели на відібраний після війни в італійців лінкор «Джуліо Чезаре». Його перейменували в «Новоросійськ». На «Севастополі» ми жили ніби миші в норах – там було все вузько, тісно, незручно. Інша справа – «Новоросійськ». Тут були широкі коридори, все гарно, просторо сонячно. Корабель нам зразу полюбився. Його довго реконструювали і зрештою дали нам. Далеко в море ми ним не ходили, а так на учебні стрільби по узбережжю. На той час я носив звання старшина першої статті. Моя спеціальність – артилерист. Наш кубрик був розрахований на шістьох матросів і знаходився між двома баштами гармат головного калібру. 28 жовтня ми не півдня виходили в море, а під вечір повернулися. Стали на рейд, а о 23 годині вечора пролунала команда «відбій». Я спав дуже міцно. Настільки міцно, що не почув вибуху, хоча згодом казали, що звук було чути ледь не у всьому Криму. Мене розбудив мічман. Каже, на кораблі щось вибухнуло й все наповнюється водою. Зникло світло, але я побачив страшну картину – величезна суцільна дірка. Кажуть була більше 100 метрів у діаметрі. Бачив повно води й намулу. Згодом вода зійшла й залишився лише намул. Слідів крові чи убитих видно не було. Вибухнуло зовні, бо увесь намул пішов усередину, як буває, коли відкриваєш консервну банку. Казали, що від вибуху відразу загинуло 250 осіб. Оголосили бойову тривогу. Хлопці, чиї місця були в трюмах корабля спустилися туди. Нас вишикували на палубі в три шеренги. Так стояло 800 осіб. Усього на кораблі було півтори тисячі екіпажу. Ще й звечора напередодні взяли на борт півтисячі солдатів берегової охорони. Добре пам’ятаю, що вони були одягнуті не по флотськи у прості солдатські шинелі. Вже на палубі всі ждали наказу на евакуацію. Довкола вовтузилися буксири, але не могли нас зрушити з місця. Рятувальних жилетів ніхто не дав, бо не було наказу. Поки командири чухалися, ніс корабля застряг в намулі. Вода поступово заливала все. Я підібрався поближче до борту. Десь після четвертої години ранку лінкор ліг на бік. Люди почали падати з палуби в море. Я стрибнув сам. Летів довго, здавалося, цілу вічність. Упав із 20 метрової висоти. Відразу поплив до берега. До коліна розідрав штани. Мене підібрав корабль-міношукач. Так урятувався. Хлопців згодом поховали в Севастополі у братській могилі. Лінкор «Новоросійськ» порізали й дістали шматками. Всередині знаходили тіла замурованих заживо.

Федір Іванович витирає сльозу.

– Матрос Іванов, вже не пам’ятаю як його було звати, зовсім не вмів плавати. Але врятувався. Вибухом за борт викинуло баян, то він за нього вчепився й доплив. Більшість моїх сусідів по кубрику теж спаслися. Нам пощастило, що не вибухнув пороховий погріб адже він був тут поруч із гарматами.

Останній рік служби Федір Іщенко ходив у море на легкому крейсері «Керч». Демобілізувався восени 1956 року.

– Взяли підписку про нерозголошення таємниці. Заборонили взагалі на цю тему говорити. Я приїхав у село, коли мав 28 років. Женився на десять років молодшій Іонії. ЇЇ в паспорті записали Євгенією. Жила за 10 хат від моєї. Мали троє дітей – сина й двох доньок. Сина вже немає в живих. Доньки тут, доглядають мене.

Федір Іванович просить подати альбом зі старими фотографіями.

– Ось, бачте, тут намагалися сфотографувати всю команду. Вишикували усіх у 14 рядів. Витратили майже годину часу. Я прибіг в останню мить і влігся ось тут, просто перед фотографом.

– Після служби тато лишився в селі, – розповідає Ольга. – Все життя працював комбайнером. Робив до 70 років, потім сторожував. Історію про лінкор «Новоросійськ» нам ніхто не розказував. Уперше мати обмовилася аж у 1980 році, коли я вже була в 10 класі. Батько мовчав як партизан. Вже в 90-их почав трохи розказувати. Просив зятів, щоби відвезли його в Севастополь на могилу хлопців. Але сказав тоді, коли коліна вже сильно боліли, ходити було важко. Хіба б вони його на руках носили.

За офіційною радянською версією «Новоросійськ» загинув від вибуху німецької міни часів війни. Але кілька років тому в знищенні корабля зізналися італійські диверсанти із підрозділу «Деціма». Ним командував Валеріо Боргезе. Передачу лінкора Радянському Союзу вони сприйняли як національну ганьбу.

Один із диверсантів Уго Еспозіто зізнався, що восьмеро колишніх підлеглих Боргезе припливли італійським торговим судном. Поблизу Севастополя відчинився таємний люк, з якого виплив міні-підводний човен. Вибухівку вони встановили вночі при майже нульовій видимості. Згодом у Чорному морі їх підібрав той самий корабель. Валеріо Боргезе невдовзі після вибуху перебрався до Іспанії, де правив диктатор Франко.

Утім версія про італійських підривників теж має свої недоліки. Групі приватних осіб без допомоги держави та її розвідки дуже важко здійснити подібну диверсію. Навіть зараз остаточну причину загибелі "Новоросійська" зі 100% вірогідністю не назве ніхто.