«Чую за півметра, як риба рухає хвостом у воді»

Валерій Чамлай ловить коропів руками

46-річний Валерій Чамлай із Тального Черкаської області – затятий рибалка. Останні 15 років не користується ні вудками, ні спінінгами, ані сітками. Ловить рибу голими руками. Місцеві рибалки ненавидять чоловіка. Вважають його браконьєром. Знімають про нього ролики й виставляють відео в Ютубі.

Домовляємося про зустріч заздалегідь. Однак Валерій кілька разів скасовує похід на річку.

– Дощ пішов, похолодало, – каже. – Підемо іншого разу.

Наступні вихідні чоловік працює. На третій тиждень відмовляється, бо Гордашівська ГЕС на річці Гірський Тікич спустила воду.

– Як іде велика вода, я ловити не можу. Рибі є куди тікати, – пояснює.

Нарешті телефонує.

– Чекаю тебе на Макотерчику через 15 хвилин. Зустрічаємося біля водопою.

Поспіхом збираюся й біжу. На місці ще чекаю 5 хвилин. Макотерчик – улоговина між двома горбами. Місцеві байкери облаштували його під мотодром. Гірський Тікич – вузька річка. Від сили має 30 метрів у ширину. Береги заросли очеретом. Через кожних 20-30 метрів – у воді лежить повалене дерево.

Нарешті з’являється Валерій. Він вище середнього зросту й погано вимовляє літеру «р». Одягнений у зелену футболку, такого ж кольору кепку, чорні штани й гумові чоботи по коліна. За спиною – білий мішок від цукру.

– Вітаю тебе з днем рибака! Пам’ятаю, ти в дитинстві теж на Тікичі сидів, – каже.

Валерій іде з порожніми руками. У нього – жодних засобів лову.

– Я ловлю рибу старовинним дідівським методом. В Тальному ніхто так не ловить. Мені нічого не треба – ні вудок, ні спінінгів. Рибу беру наосліп, бо у воді нічого не видно. Маю дуже чутливі руки – за півметра чую як риба рухає хвостом у воді. Одним рухом притискаю її до дна, а іншим – витягую на поверхню.

– То це не дідівський метод, – кажу. – Це первісні люди так рибу ловили.

Валерій сміється.

– Хай буде й так, – каже. Видивляється місце, звідки почати.

– Я виріс на Тікичі, – каже. – У сім років надивився як дядьки хватками (Знаряддя браконьєрів. Інша назва – павук – ГПУ) ловлять рибу. Побачив у матері на вікні нову тюль. Дочекався поки вона піде на роботу. Зняв і побіг ловити рибу. Заялозив її в брудній воді. Думав відстіраю, але нічого не вийшло. Від матері влетіло по перше число.

– Паском била? – питаю.

– Якби ж то! Виламала прута (лозину – ГПУ) й такого дала, що кілька днів не міг сісти. Тюль наприкінці 70-их років дорого коштувала.

Проходить ще із десяток метрів. Дивиться чи нема за поворотом річки рибалок. Бачить одного й повертає назад.

– Я при них ловити не можу. Кричать і сваряться. Обзивають браконьєром, обіцяють поліцію викликати. Хоча вони мають вудки й спінінги. Сидять на березі щодня. А я раз на тиждень вийду на півгодинки побродити.

Зупиняється.

– Ось тут буду заходити, – каже.

На повороті річки іде у воду. Не роздягається – так і бреде в штанах, чоботях і футболці.

– Головне, – скаламутити воду вище за течією, – каже. – Риба перестає бачити. Забивається під корчі, між коріння очерету. Можна говорити, кричати – вона з місця не рушить. Стоятиме поки я її не візьму.

Чалапає по очерету. На протилежному березі річки починає дзявкотіти малий рудий собака. Біля нього пасуться три кози. Поруч спить власник тварин – чоловік років 35. Він прокидається й уважно спостерігає за рухами Валерія.

– Ніколи не бачив, як руками рибу ловлять, – зізнається.

Тим часом Чамлай повертається на місце, де заходив. Стає у воді навприсядки. Футболка умить стає мокрою. Сухим залишається лише кутик на спині біля шиї. Валерій починає руками вивчати дно.

– Вчора побачив, що порвався садок (рибальська металева сітка – ГПУ). Треба було залатати та нема часу. Тому взяв мішка.

Продовжує навколішки шпортати дном. Запитую, як почав ловити руками.

– Якось пішов на водосховище Гордашівської ГЕС. Це мені було років тридцять мабуть. Ну вже жонатий був, солідний чоловік. Просидів увесь день із вудками й кльову не бачив. Коли дивлюся – риба ходить у сусідньому очереті. Від постійних ударів той хилитається. «Ану, – думаю, спробую ловити руками». Заліз і зловив відро карасів. Тоді зрозумів, що я матиму улов любого дня і за любої погоди. Викинув вудки, спінінги й почав ловити руками. Ніхто мене не вчив. Техніку вдосконалював на сільських ставках. Восени їх спускають і в річечку набивається повно риби. Ось там я й навчився брати рибу руками. Зараз у ставки не пролізеш, бо вони всі в оренді. А річка що? Мала вода – можна ловити. Велика – риби не побачиш.

Валерій залазить під вербу на протилежному березі й шурує там хвилин 10-15.

– Юрко, плохо дєло, – кричить звідти. – Вода прибуває. ГЕС почав спускати.

У мене псується настрій.

– Не пхинькай, – каже Чамлай. – В мене вже кіло риби є.

– Та ти що! – радію. – Ану покажи.

Валерій бреде до мене. Мішок тримає у руці. Розгортає і показує з десяток карасів розміром на долоньку.

– Та коли ж ти їх упіймав? – дивуюся.

– Тільки-но, – каже. – За руками треба слідкувати. Зараз я тобі покажу.

Бреде за течією до найближчого латаття. Це цвіте жовтими квітами водяна лілія. Чамлай присідає. Нишпорить руками. Дістає з води карася.

– Малий. Я таких відпускаю.

Кидає рибу у мій бік. Карась плюскається у воду й тікає в протилежний бік із величезною швидкістю. Чамлай знову нишпорить. Відпускає ще три штуки.

– А оце вже гарний карась, – дістає рибину вагою грамів у 200. Кидає до мішка.

Знову присідає. Не розраховує сили й занурюється з головою. Кепка починає пливти за течією. Валерій виниряє, хапає її й натягає на голову.

– Найбільшу рибину яку я ловив руками – короп на два кілограми. Більшого втримати не можу. Він б’ється ніби в конвульсіях і виривається. Але кілька брав на два кіло. Нічого особливого. Стоїть там, де й карасі. Найважче брати лина – він слизький. Але линів у Тікичі майже не лишилося. Дуже важко дається щука – вона сильна й слизька. Більшу ніж на кіло не втримую. Зате судака ловити – одне задоволення. Він стоїть на течії по піщаному дну. Луска шершава, є за що вхопити.

Валерій зупиняється й дивиться на камінь, що лежить неподалік берега.

– Бач, як вода прибуває! – показує рукою. – Коли ми йшли, цей камінь був сухий. А зараз увесь у воді. Якби не велика вода, взяли би сьогодні кілограмів сім риби. А так вона відчуває сильну течію й тікає туди.

Розповідає, що одного разу вхопив ондатру.

– Діло було увечері, темніло. Запустив руку між очерет. Чую слизьке щось. Потягнув. Дивлюся – ондатра. У повітрі повертається як собака і хоче вхопити мене за руку. Відпустив миттєво. Ще мені лептоспірозу не хватало.

Бреде від берега до берега. На глибині пливе у чоботях. Знову присідає.

– О, рак попався, – показує. – Моє перше правило – ніколи не лазити в норах на березі. В норі сидить ондатра або гадюка. Лептоспіроз гарантовано.

Валерій бачить велике повалене дерево. Йде до нього.

– Юрко, бачиш карася? – показує здалеку. – Непоганий такий попався, – кидає здобич до мішка й присідає знову. – Рибу видає хвіст. Найменший рух і я вже біля неї. Скільки в мене було учнів – лише один навчився брати. Малий ще. Його теж Валєркою звати. Батько в нього воював в АТО. У решти не виходить. Руки не чутливі.

Замовкає.

– Бубиря вловив, – оголошує. Виходить на мілину й струшує п’явок із рук. Збиває їх щиглем. Згодом місце укусу змиває водою. – Вони ж корисні, – сміється. – Після рибалки йду додому й першим ділом змащую руки гелем після гоління. Зимою трохи гірше. Руки дубіють і не відчувають болі. Пару разів капітально порізався.

Бачить німе запитання в моїх очах.

– Да, я й зимою ловлю. Коли льоду ще нема. Хоча пару разів ловив і по льоду. Одягаю гумовий костюм і вперед! Хоча літом, канєшно, найкраще.

Замовкає.

– Піду ще під тим деревом спробую, – показує рукою.

– Блін, тут дохлий карась плаває, – бере рибину за хвоста й кидає на течію. – Риби за останні 10 років у річці стало реально менше. У неї три вороги – ГЕС, цукрозавод і браконьєри. Останні б’ють електровудками. Кілька днів тому лазила тут компанія. Не наші, бо по-руськи говорили. Коли б’ють електрикою вся риба зразу не спливає. Буває одійде. Або випливе за 20 хвилин. А тоді валяється дохла. Серед браконьєрів – колишні міліціонери. ГЕС теж шкодить. Спускає воду. Карась іде на мілину нереститися. Потім вода спадає, а ікра залишається на березі. Цукрозавод труїть річку цілий рік. Восени варять цукор, а потім економлять електрику й не подають нечистоти у відстійники, а залишають у ямі. Піде дощ і все опиняється в річці.

Під деревом товчеться 20 хвилин.

– Гоню рибу до берега, – пояснює. – Якби була мала вода, я би її всю тут уловив. А так їй є куди тікати, – бідкається.

За годину у торбі Валерія – три кілограми карасів. Від початку він пройшов не більше сотні метрів.

– Ну ось, на сковорідку наловив, – посміхається. – Можемо збиратися. Я колись продавав рибу на базарі. Зараз покинув. Ловлю тільки для себе.

Вилазить із води й стягує брудну мокру футболку. Знімає зі спини й живота три великі жирні п’явки.

– Рибаків не люблю. Дурний народ і заздрісний. Ти уяви, він сидить зі спінінгом цілий день і нічого не вловить. А я за півчаса маю три кілограми. Кричать, сваряться. Знімають відео. Грозяться поліцію викликати. Є такі дурні, що навмисне накидають битого скла туди, де я ходжу.

Йде додому з голим торсом.

– Підемо, глянеш, яка в мене риба в холодильнику лежить!

Вдома виймає з холодильника кілька карасів грамів на 300 вагою і одного судака. Фотографується з ними.

– Це ти на базарі впіймав? – запитую.

– Ти що? – ображається. – Я на базарі рибу років двадцять не купую.

До миски підбігають троє котів. Валерій не гонить їх.

– Вони не голодні, – пояснює.

Валерій Чамлай, 46 років. Народився в місті Тальне, закінчив місцеву школу №1. Згодом учився в Городищенському ПТУ на слюсаря. Служив в армії в Новосибірську. З набуттям Україною незалежності мати перевела його у військову частину в місто Умань. Понад 10 років працював на місцевому цукрозаводі. Згодом покинув і влаштувався листоношею. Зараз супроводжує автомобілі з поштою в сусідній Маньківський район.

Одружений удруге. З дружиною Наталією народився в один рік і один день – 8 червня 1972 року. Матері лежали в пологовому в одній палаті. Тепер іменини святкують разом. Від першого шлюбу має дорослу доньку.

Колекціонує журнали на військову тематику. Любить шахи. Вболіває за київське «Динамо».

Юрій СТРИГУН