Митрополит Черкаський Софроній: «Мені вже ця Москва в печінках сидить»

78-річний Софроній – митрополит Черкаський і Канівський Російської православної церкви в Україні призначає зустріч на 14-у годину у своїй резиденції в Черкасах. Окрім нього в кабінеті на другому поверсі сидять двоє священиків у рясах та жінка в сірому пальто.

– Заходьте, у мене від них секретів немає, – запрошує. На столі у митрополита лежить книга «Країна Моксель» історика Володимира Білінського.

– Владико, зараз багато говорять про останній собор вашої церкви, що пройшов у Києво-Печерській лаврі. Правда, що вас зачиняли на ключ аби не вирвалися на зустріч із президентом?

Ні, неправда. Ніхто нікого не зачиняв. Ніякого насильства, погроз чи тиску ні під час підготовки, ні безпосередньо на самому соборі не було. Все як завжди – тихо, мирно, толерантно. Ви комуністів застали? – питає мене.

Звісно.

– Так от. Усе було як за комуністів на бюро райкому. Документи підготовлені, виступаючі відомі, результати голосування теж.

Ви голосували одноголосно із усіма?

Ні. Із 13 пунктів звернення я не підтримав 8. Написав про це і поставив підпис. Митрополит Вінницький Симеон взагалі не підписав підсумковий документ.

Після Собору ви їздили на зустріч із президентом?

Ні, бо взагалі не знав, що така зустріч була запланована. Мені зателефонували, коли я повертався додому й проїздив Бориспіль.

На майбутній собор, де мають проголосити автокефалію української церкви плануєте поїхати?

Нехай спочатку мене туди запросять. Без запрошення точно не поїду, – сміється. – А то вийде як у анекдоті: «Здрастуйте, я ваша кума, прийшла в гості». До того ж хотілося знати програму майбутнього собору. Бо приїхати і не знати для чого – не годиться.

Як вам рішення Вселенського патріархату, який визнав Україну своєю канонічною територією і скасував ставропігію Москви.

Я чув про це. Нібито скасовано Київський, Московський патріархати, автокефальну церкву й тепер буде єдина українська церква. Однак краще не сто разів почути, а один раз побачити. Вживу подивитися на виступ Вселенського патріарха, який має оголосити автокефалію. Бо зараз можуть сказати, що там, у Константинополі він нічого такого не казав, а його слова нібито неправильно переклали.

Раніше ви говорили, що погоджуєтеся на об’єднання за умов, що патріархом буде не Філарет.

– Послухайте, ні Філарет, ні Макарій не можуть бути патріархами, – перебиває голосно. – Треба знати канони. А то зараз церковні канони трактують ледь не всі. Особливо політики.

Коли ви востаннє розмовляли із Філаретом?

Ой, давно вже. Наприкінці 80-х років у Києві. Була зустріч представників церкви із будівельниками, які мали би відновлювати Успенський собор Києво-Печерської лаври. Хлопці, скориставшись нагодою, пригощалися. Я саме прийшов у то момент. Кажу: «Що, вирішуєте чи можна у фундамент палі забивати?» Так от, на тій зустрічі я сидів поруч із Філаретом. Ще й усі перешіптувалися, мовляв, Софроній сидить біля Філарета. Відтоді жодного разу не розмовляв.

Вас називають прихильником автокефалії. Чи обговорювали ви самостійність церкви із ще одним черкаським митрополитом – Уманським і Звенигородським Пантелеймоном?

Ні. У нього своя парафія, а в мене – своя. У нас можуть бути різні думки з цього приводу.

Можете спрогнозувати розвиток подій після отримання Томосу й автокефалії української церкви.

Перестануть мусолити Москвою. Нам із будь-якого приводу відразу пригадують Москву. Мені вже ця Москва в печінках сидить. Нашій церкві треба було починати із широкої автономії і поступово йти далі – аж до справжньої незалежності й автокефалії. Це був кращий шлях аніж той, що зараз. Я давно про це говорив.

Які були думки покійного митрополита Володимира Сабодана?

Він теж хотів більшої автономії. Але зараз ніхто до його заповітів не прислухається. Кожен вирішує за себе. Як нова мітла, що по-новому мете. Моя позиція теж відома. Ніхто мене нею не попрікає. Знають, що я маю власну думку і вже звикли до цього.