Приїхав в Україну й остовпів – ніби машина часу перенесла мене на 50 років у минуле

Норвежець Томас Фель мріє про скандинавський ресторан у Черкасах

Томас Фель, 41 рік. Народився в Осло. Перші гроші почав заробляти у 17 років – пішов працювати в приватну фірму, яка організовувала вільний час школярів. Згодом розпочав власний бізнес. Вісім років тому вперше приїхав у Черкаси. Одружився з українкою Тетяною. Спочатку подружжя жило в Норвегії. Але дружині треба було поновлювати дозвіл на проживання кожних три місяці. Згодом вирішили розпочати власну справу в Україні. Томас зареєструвався підприємцем. Мріє про пивоварню й скандинавський ресторан. У вільний час любить куховарити й зустрічатися із друзями. Улюблений фільм «Amores perros» («Сука-любов») режисера Алехандро Іньяріті – три різні історії про кохання, зібрані в одному фільмі. Улюблений письменник – канадець Вільям Гібсон.

Зустрічаємося в черкаському ресторані «Сер Вант». Томас – високий, бородатий в окулярах і світлій футболці. Замовляє львівське пиво «1715».

– Мої батьки жили окремо. Мама мріяла бути медиком, але більшу частину життя була домогосподаркою. Батько – інженер у державній компанії. У 5 років я написав першого листа батькові. Просив про зустріч. Він відразу погодився. Атестат по середню освіту я так і не отримав. Не здав один із трьох обов’язкових предметів, здається, математику. Вчитель сказав, що не хоче мене бачити. Я образився. Пішов працювати в приватну фірму, яку створив німець. Це був 1994 рік. Допомагали школярам з користю проводити час після уроків. Я дуже хотів сюди влаштуватися. Господар суворо глянув на мене й сказав: «Ну, Томас, піди пошукай собі роботу. Принесеш папір із зарплатою, яку тобі погодяться платити. Я дам половину від цієї суми». Там уперше почув слово «бюджет». Поки вчився в школі – уяви не мав, що це таке.

Зразу писав листи із пропозиціями співпраці в інші фірми. Першим же листом заробив для фірми 50 тисяч крон – 150 тисяч гривень на ваші гроші. Сподобалося. Наступним разом написав і розіслав 400 листів. Поруч була комп’ютерна фірма IBM. Для хлопців мого віку це була казка. Ніби Microsoft для нинішньої молоді. Там було скло, крізь яке не було видно, що всередині. Доводилося тикатися носом, аби щось роздивитися. Це був вищий світ, держава в державі. За скляними дверима були кафе, ресторан, робочі кабінети й зали. Якось я набрався сміливості й зайшов. Розповів про свою роботу. Попросив старенький комп’ютер. Дали ключі від 303 кімнати. Сказали: «Бери все, що забажаєш». Я виніс все включно з меблями. На цю сцену збіглися подивитися ледь не всі працівники. Мене тут пам’ятали: бачили, як я тикався носом у вікна.

Одна з найуспішніших моїх робіт у Норвегії – відкриття пивного ресторану в безлюдній сільській місцевості неподалік міста Магнур. Раніше в триповерховому будинку була молочарня – я застав старі автентичні діжки, в які звозили молоко. Продавці питали мене: «Вони тобі треба?». Звісно, треба, бо в цих діжках ми варили пиво. В Норвегії домашня пивоварня – звичайна річ. Я дослідив, що дорогою повз майбутню пивоварню проїжджає 9 тисяч автомобілів щодня. Думав: якщо я зроблю укол в цю золоту жилу й відсмокчу бодай 1 відсоток – матиму успіх. Окреслив циркулем майбутню зону впливу. Було чудово: половину клієнтів мало приїхати зі Швеції, половину – з Норвегії.

У перший день заклад приніс 500 євро прибутку. Це дуже добра сума. У наступні кілька днів навалило повно народу. Телефонує співробітник, запитує: «Ти де?». Кажу, в Україні.

– Яка Україна? Повертайся. Тут яблуку ніде впасти.

Була ще ідея встановити кран із пивом у кожному номері. Шкода, що не дійшло до реалізації.

В Норвегії запросто напитися на вихідні. Люди розслабляються після важкого робочого тижня. В Україні можуть пити з понеділка по п’ятницю і навіть на робочому місці. Це для мене дивно.

В Норвегії величезна кількість діалектів. Здається, одинадцять. Інколи важко зрозуміти, що каже співбесідник. В Україні такого нема. Норвезькі діалекти – ніби українська, російська, польська, словацька й білоруська мови. Ніби і схожість є, але це далеко не тотожність.

Російською знав три слова: Да, нет, пиво

Уперше прилетів в Україну в 1999 році. Познайомився із дівчиною Дашею із Сімферополя. Мати наставляла в дорогу: «Не турбуйся, там живуть гарні люди. Лишень мають відсталі технології». Я приїхав і остовпів. Ніби машина часу віднесла мене на 50 років у минуле. Старенькі й жалюгідні автобуси, неприбрані парки, жахлива інфраструктура. Знав тоді три слова російською: так, ні, пиво.

Україна розвивається стрибками. Стрибок, пауза, знову стрибок. Природньо, що ви їх не помічаєте. Я вперше приїхав у Черкаси в 2010 році. Перед цим рік переписувався із майбутньою дружиною Танею. Бачив розбиті дороги, але це вже був далеко не 1999 рік. Згодом ситуація змінилася – обрали нового мера й він почав діяти. Почав ремонтувати місця масового відпочинку людей – парки, пляжі, центральні вулиці. Ніби й небагато робиться, але це помітно. Зараз півстолітнього відставання від Європи вже немає – максимум 20 років. В ІТ-технології ви вже зовсім не відстаєте. Однак бюрократія тягне вас назад. Тут відставання років у тридцять. Якщо порівняти із людським тілом, то в Норвегії бюрократи ставлять людині невеличку відзнаку на руку. У вас вже ніде печатки ставити – все тіло синє. Навіть на обличчі намагаються втулити печатку. Це страшенний анахронізм. Я називаю його бюрокрейзі – бюрократичне божевілля. Здолаєте бюрократизм – матимете шанс на швидкий розвиток.

У Норвегії я встиг побувати депутатом міської ради. Балотувався від не надто популярної Ліберальної партії. Кандидати в депутати зазвичай пригощають виборців сосисками або дарують квіти. Тих, хто має мало шансів на перемогу, називають сосисками в салі. Я купив сосисок і огорнув їх салом. Було смішно, недорого й ефективно. Набрав 5% голосів і пройшов до муніципалітету. Мені подобалося бачити депутатську кухню зсередини. Зазвичай ми мало знаємо про їхні будні.

Якось прийшла в голову нова ідея й вирішив її реалізувати. В Україні депутати придумують ідеї лише на власну користь. Хочуть збагатитися за бюджетні кошти. В Норвегії таке неможливо. Тому я у суботу увечері зателефонував однопартійці – депутатові Стортінгу – аналога вашої Верховної Ради. Представився. Вона відразу мене згадала. Запропонувала заповнити формуляр. Згодом довго обговорювала. Якби справа була в Україні, депутат Верховної Ради мене і слухати не став би.

Чи хочу я бути депутатом в Україні? Мабуть, ні. Але ніколи не кажи «ніколи». Все може бути. На наступних виборах мера Черкас буду підтримувати Віктора Євпака. Це молода, сучасна людина, яка об’їздила пів світу. Його методи роботи й ідеї, які він пропонує, мені подобаються.

Якщо в Черкасах за владу сперечаються два клани – у підсумку нароблять більше збитків аніж 10 мавп.

Якби я сказав у Норвегії, що хочу купити голос, ніхто би не поставився серйозно. Таку фразу не зрозуміли би на ментальному рівні.

Страшенна перепона для розвитку в Україні – ваша митниця. Це як колода на дорозі. Рівень корумпованості просто захмарний. Велика проблема щось увезти. Ще більша – вивезти, експортувати. А це ж розвиток держави, її кров. Державні службовці, які заважають розвиватися власній державі – це сюр, абсурд, нісенітниця.

Черкаси – ідеальне місце для ведення бізнесу. Поруч – Київ, але зарплати далеко не київські. Місто знаходиться в самому центрі держави. Звідси зручно дістатися до будь-якої точки – Харків, Львів, Дніпро, Одеса – все недалеко

Колишній мер Черкас Сергій Одарич прихильно до мене ставився. Пропонував купити комунальний готель «Черкаси» просто в центрі міста. Я не мав стільки грошей. Але спробував провести ніч в номері. Побачив там більше тарганів аніж жителів у місті. Від купівлі відмовився.

В Україні дешевий алкоголь. Ось цей кухоль пива в Норвегії коштував би щонайменше 5 євро. Але трапляються й винятки. Молоко, морозиво і якісний сир у нас дешевші аніж тут. Свинина – значно дешевша.

Люблю розповідати історії. Зі мною трапилася безліч різних пригод. Таня інколи каже, що у неї складається враження, що прожив не 41 рік, а всі 82.

Ознака цивілізації в місті – аеропорт і власна пивоварня. Черкаси не мають ні того, ні іншого. Без аеропорту ще якось можна прожити. Без пивоварні – ніяк. Хочу відкрити тут свою справу. Вмію і люблю варити пиво. Знайшов норвезьких інвесторів. Якщо справа піде добре – за кілька тижнів або за місяць розпочнемо роботи. В ідеалі бачу тут пивоварню і скандинавський ресторан – українці люблять те ж саме, що й ми – м’ясо, оселедця й добре пиво. Приміщення вже знайшов.

Українці вражають своєю терплячістю

Українці прагнуть поїхати на заробітки в США, Канаду, Великобританію. Як не дивно, ніхто не рветься до найбагатшої країни світу – Норвегії. А в нас страшна нестача медсестер – бракує десь біля 5 тисяч. Колись цю нішу заповнювали шведські медсестри. Потім у Швеції увели закон – медсестрам стали платити на рівні Норвегії. У Черкасах є медична академія, яка готує медсестер. Хочу налагодити співпрацю й возити фахівців на роботу в Норвегію.

Шукаємо також будівельників, інженерів. Усі пошуковці мусять знати англійську мову. Якщо знатимуть норвезьку – зароблятимуть значно більше.

Українці вражають своєю неймовірною терплячістю. В Європі Януковича і його жирних прихвостнів вигнали би з ганьбою на другий день. А ви терпіли чотири роки. Коли почалася революція, я був у захваті.

Ненавиджу, коли хтось в Європі каже: «Громадянська війна в Україні». Яка громадянська війна? Це агресія Росії. На Заході свою чорну справу робить російська пропаганда. Однак, до честі норвежців, головні телеканали й центральні газети називають речі своїми іменами. Росіяни купують периферійні видання й пробують там нав’язати свою брехню.

Моя колишня дівчина Даша погано говорила англійською. Якось у Норвегії до неї підійшов росіянин і заговорив ламаною англійською. У них вийшла цікава розмова (посміхається). Згодом я запитав: «Чому ти не розмовляла з ним російською?» Почув відповідь: «Не кожен росіянин – мій друг». У мене все навпаки: зустрічаю в Черкасах норвежця, шведа, данця чи бельгійця – відразу біжу знайомитися.

Українці бояться зробити перший крок, бояться брати відповідальність. Чекають, що хтось зробить і покаже вдалий приклад. Тоді стають активними і теж починають щось робити. Мабуть, це пережитки Радянського Союзу.

Перший похід до українського лікаря запам’ятався назавжди. Таня зайшла в коридор і спитала: «Хто крайній?» Я остовпів. А якщо крайній не дочекається й піде геть? Знову ставати в чергу? У нас жодних черг немає. Ти через електронну пошту записуєшся до лікаря на певний час. Приходиш і нікого не чекаєш. Ще звернув увагу, що у кожного українського лікаря на столі є телефон. Однак він ним не користується. Зазвичай каже: підіть в реєстратуру й спитайте свою картку. Або підіть у такий то кабінет, принесіть те-то.

Ви поблажливо ставитеся до хлопчиків. З дитинства дозволяєте їм бути ледачими. Дівчатка ж навпаки – трудолюбиві. В Європі такого немає. Дівчата й хлопці працюють нарівні.

Тут багато таких, кого я називаю фасадними людьми. Купують дорогі автомобілі, мобільні телефони. Згодом не мають грошей аби заправити свій «лексус» чи «інфініті». На Заході не так. Мільйонер може вдягти стареньку теніску з плямами й так ходити. Або носити старий, зовсім не модний телефон. Їздити простим авто.